Вярнуцца: Пашкевіч Алесь

Атаман Дзяргач: невядомыя старонкі біяграфіі


Аўтар: Пашкевіч А. В., Чарнякевіч А. М.,
Дадана: 13-02-2011,
Крыніца: Пашкевіч А. В., Чарнякевіч А. М. Атаман Дзяргач: невядомыя старонкі біяграфіі, ці да гісторыі палітычнага авантурызму ў беларускім нацыянальным руху // Берасцейскі хранограф. - 2004. - Вып. 4. - С. 314-334.



Момант авантурызму прысутнічаў у беларускім адраджэнні амаль што ад самага пачатку ягонага існавання, аднак менавіта на рубяжы 1920-х гадоў ён набыў асаблівы размах, вельмі істотна паўплываўшы як на змест, так і на вонкавы выгляд усяго беларускага нацыянальнага руху. Постаці А.Бахановіча, П.Алексюка, С.Булак-Балаховіча - гэта толькі найбольш характэрныя прыклады беларускіх палітычных авантурыстаў. Недалёка адыйшлі па сваёй манеры паводзін і некаторыя з іхніх антаганістаў з партыі беларускіх эсэраў: Я.Чарапук ці Я.Мамонька. Спіс беларускіх авантурыстаў можна працягваць такімі імёнамі, як К.Цвірка-Гадыцкі, Я.Ладноў, кіраўнікі антыпольскай партызанкі Г.Шыманюк-Скамарох ды В.Разумовіч-Хмара. Большасць з іх аб'ядноўвала рызыканцтва, адсутнасць аб'ектыўнай ацэнкі палітычнай сітуацыі, недальнабачнасць, і не ў апошнюю чаргу - пошук у палітычнай дзейнасці ўласнай матэрыяльнай карысці.

Вытокі беларускага палітычнага авантурызму трэба шукаць у агульнай слабасці беларускага руху як палітычнай сілы, празрыстай форме рэкрутацыі новых дзеячоў, якая дапускала далучэнне да яго людзей антынацыянальных поглядаў, а таксама абмежаванасці сродкаў легальнай палітычнай дзейнасці. Гэтым, у значнай ступені, былі абумоўленыя розныя своеасаблівыя "мезальянсы" паміж беларускім рухам і палітычнымі групоўкамі самых розных накірункаў, пачынаючы ад гакатыстаў, пілсудчыкаў, шаўлюсаў, украінскіх эсэраў, сіяністаў, савінкаўцаў, манархістаў і канчаючы расейскімі бальшавікамі. Амаль усе яны ў выніку аказаліся беcперспектыўнымі і нават шкоднымі беларускай справе, ствараючы ўмовы для чарговай кампраметацыі, бо заключаліся без уліку супрацьлеглых інтарэсаў кожнага з бакоў, а толькі дзеля дасягнення нейкіх бягучых, часовых мэтаў. Так было, напрыклад, у выпадку з "віленскім пытаннем" і беларуска-літоўскім пагадненнем.

Вячаслаў Адамовіч-малодшы, больш вядомы як вайсковы атаман "Зялёнага дуба" Дзяргач, уяўляецца менавіта такім прыкладам беларускага авантурыста ад палітыкі, не пазбаўленым, аднак, арэолу роброеўскага героя-мсціўцы і ў значнай ступені падобнага да персанажаў раманаў С. Пясецкага. [1] У жыцці гэтага чалавека дастаткова "цёмных" момантаў, пачынаючы ад месца нараджэння ў 1890 годзе (Коўна ці Ашмяны), і канчаючы абставінамі ягонай смерці пасля 1939 года. Пачатковую адукацыю В.Адамовіч атрымаў у ковенскай мужчынскай гімназіі, пазней працягнуўшы вучобу ў мясцовым камерцыйным вучылішчы і на гідратэхнічных і агранамічных курсах у Пецярбурзе. Аднак Першая сусветная вайна зрабіла з яго вайскоўца. У канцы вайны падпаручнік В.Адамовіч актыўна далучаецца да беларускага руху, з якім яго яшчэ з 1912 года звязвала супрацоўніцтва з "Нашай Нівай". Ён актыўна агітуе сярод апалчэнцаў першай Мінскай дружыны і слухачоў Мінскай духоўнай семінарыі і адначасова сам вучыцца на першых беларускіх педагагічных курсах у Мінску, з'яўляецца сябрам Таварыства працаўнікоў беларускага мастацтва і спявае у Беларускім нацыянальным хоры У.Тэраўскага. Драматург і літаратар, карэспандэнт шэрагу беларускіх газет, аўтар гарманізацыі некалькіх народных песень - Вячаслаў Адамовіч быў чалавекам дзейнай натуры, энэргічным і пры гэтым не пазбаўленым творчых талентаў. На пачатак 1920 года В.Адамовіч узначаліў у Мінску курсы вярбовачных агентаў Беларускай вайсковай камісіі, а пазней - у маі таго ж года ў якасці вярбовачнага афіцэра і інструктара БВК выехаў у Слуцкі і Бабруйскі паветы, дзе ў хуткім часе арганізаваў вярбовачныя пункты для добраахвотнікаў у паўстанцкія аддзелы "Зялёнага дубу". [2]

Восень 1920 года В.Адамовіч, хутчэй за ўсё, сустрэў у Гродне. Паводле У.Курбскага, бацька і сын Адамовічы яшчэ падчас панавання савецкай улады рыхтавалі ў горадзе паўстанне супраць бальшавікоў, але "падзеі адбываліся занадта хутка" і ад спробы ўзброенага выступлення прыйшлося адмовіцца. З 2 кастрычніка 1920 года, ужо пасля таго, як Гродна ў чарговы раз было занятае польскімі войскамі, В.Адамовіч-малодшы выступае ў якасці выдаўца-рэдактара гродзенскай газеты «Беларускае слова» і нават часова выконвае абавязкі старшыні мясцовай грамады беларускай моладзі. Гэта па ягонай ініцыятыве 24 кастрычніка 1920 года Гродзенскі беларускі нацыянальны камітэт выступіў з заяваю ў падтрымку генерала С.Булак-Балаховіча, ад якой пазней гэтак жа катэгарычна адмовіўся. Ад'ехаў В.Адамовіч з Гродна ў лістападзе 1920 года, хутчэй за ўсё ў Лунінец, які пераўтвараецца ў каардынацыйны цэнтр па стварэнні паўстанцкіх атрадаў пад сцягам "Зялёнага дубу", а адтуль - на Случчыну. [3]

Пачынаючы ад Слуцкага паўстання, дзе атрады пад кіраўніцтвам В.Адамовіча-малодшага ўдзельнічалі ў баях з бальшавікамі пад Мелкавічамі і Старобінам, і пазней, да сярэдзіны 1920-х гадоў, калі польска-савецкі канфлікт перайшоў у стадыю перманентнай дыверсыйнай вайны, пачынае стварацца міф "Зялёнага дубу" і яго атамана Дзергача. [4] Менавіта ў гэты час на грунце барацьбы з бальшавізмам адбываецца збліжэнне паміж польскай контрвыведкай - ІІ аддзелам Галоўнага камандавання польскага войска, Расійскім палітычным камітэтам і кіраўнікамі зелёнадубцаў. Польская дэфензіва, як і Барыс Савінкаў, перш за ўсё разлічвалі на выкарыстанне атрадаў "зялёных" у сваіх уласных інтарэсах, не маючы залішніх ілюзій наконт самой арганізацыі. "Яе штаб, - паведамляў кіраўнік Інфармбюро РПК Віктар Савінкаў у пачатку 1921 года, - кіруемы сотнікам Дзергачом, нягледзячы на даволі высокія якасці апошняга, нездавальняючы. Сама партыя "Зялёны дуб" пазбаўленая аўтарытэтнага ае абмяжоўвацца вельмі слабой, у параўнанні з планаванаю, працай. Зараз уся работа заккіраўніцтва… Арганізацыя магла б працаваць і больш жыва, але адсутнасць сродкаў прымушлючаецца ў друкаванні адозваў, фармаванні пяцёрак па вёсках, пасылкаю туды зброі і выбуховых матэрыялаў, якія даводзіцца здабываць з вялікімі цяжкасцямі…». Сам В.Адамовіч-Дзяргач звяртаўся да Б.Савінкава з просьбаю падтрымаць зялёнадубцаў грашыма і людзьмі, якія «добра ўмеюць лавіраваць у палітычных хвалях». «Калі мы здолеем стварыць Беларусь, - працягваў ён у сваім лісце, - то гэтым створым Раду для нашай агульнай справы - ратавання Радзімы». І дадаваў: «Усе сябры камітэта партыі «Зялёнага дубу» прыхільна ставяцца да расейцаў, што, зразумела, застаецца тайнаю для палякаў».

Карыстаючыся канспіратыўным характарам працы, кіраўнік "Зялёнага дубу" сцвярджаў, што уласна сілы "зялёных" і мяжы іхніх уплываў не могуць быць удакладненыя, аднак "арганізацыя пакрывае густым павуціннем усю Беларусь". Бура нечакана ўзнялася ў красавіку 1921 году, калі Інфармбюро высветліла, што замест 3 тысячаў чалавек, на якіх Дзяргач атрымоўваў харчаванне ад польскай інтэндантуры, фактычна колькасць атрадаў "Зялёнага дубу" складала не больш за 450 жаўнераў, а рэшткі польскай дапамогі папросту збываюцца на рынку. Прадстаўнік РПК канстатаваў, што сярод кіраўніцтва "зялёнадубцаў" прысутнічаюць гэткія з'явы, як "прага да грошаў, хлапчукоўскае стаўленне да справы і поўная няздольнасць усіх гэтых "атаманаў" да арганізацыйнай працы…". Незадаволенае малой аддачай ад усяго "прадпрыемства" і апасаючыся непажаданых палітычных наступстваў як унутры дзяржавы, так і за яе межамі, у першую чаргу выступленняў з боку савецкага ўраду за невыканнанне ўмоваў Рыжскага міру, у сярэдзіне 1921 года польскае камандаванне ліквідуе арганізацыю, колькасць сяброў якой на той момант была ня больш за 80 чалавек. Сам Дзяргач, па некаторых дадзеных, на кароткі час трапляе ў лагер у Стшалкове. [5]

Тым не менш, у пазнейшых польскіх крыніцах сустракаецца меркаванне, што ліквідацыя штабу "Зялёнага дубу" ў Лунінцы, дзе В.Адамовіч пад выглядам арганізацыі Лігі паветранай абароны спрабаваў ствараць з былых балахоўцаў збройныя аддзелы, была вынікам інтрыгі савінкаўцаў і іхняй помстаю Дзергачу, у тым ліку за яго блізкае супрацоўніцтва з генералам С.Булак-Балаховічам. "Калі ў 1920 годзе ў Лунінцы арганізацыя "Зялёнага дубу" пачала працаваць на карысць Польскай Рэспублікі, - сцвярджала справаздача камендатуры польскай паліцыі ў Вільні за ліпень 1923 года, - гэта вельмі не спадабалася Б.Савінкаву і ён накіраваў з Варшавы ў Лунінец сваіх агентаў…, якія пачалі затрымоўваць разведчыкаў "Зялёнага дубу" і адбіраць ад іх здабытыя ў бальшавікоў загады, дакументы і мапы… Акрамя гэтага, у самім Лунінцы савінкаўцы арганізавалі напад на кіраўніка ўсёй акцыі атамана Дзергача. Справа скончылася тым, шта сам Дзяргач быў толькі лёгка паранены, а нападаючы на яго палкоўнік Вайцяхоўскі атрымаў цяжкія раны. Аднак савінкаўцы сваімі паводзінамі, п'янствам і дэмагагічнай агітацыяй здолелі ўвесці ў шэрагі "Зялёнага дубу" ў Лунінцы дэмаралізацыю і іхнія планы знішчэння пляцоўкі арганізацыі ў гэтым раёне часткова ўдаліся". [6]

В.Адамовіч-Дзяргач пасля гэтага далучаецца да паланафільскага асяродку ў беларускім руху. Ён выступаў адным з арганізатараў беларускага з'езду 10 красавіка 1921 года ў Вільні, які падтрымаў Л.Жэлігоўскага, удзельнічаў у выбарах у польскі сейм у 1922 годзе з падтрымкаю праўрадавага блоку, уваходзіў у паланафільскія Краёвую сувязь, Арганізацыю беларускіх беспартыйных актывістаў і Цэнтральны камітэт па беларускіх справах, філію якога яму нават удалося легалізаваць у Лунінцы. У 1924 годзе ў Вільні пабачыла свет кніжка Дзергача «Тыпы Палесся», што дагэтуль друкавалася ў газеце А.Паўлюкевіча «Грамадскі голас» у выглядзе асобных апавяданняў і ў літаратурнай форме працягвала тэму «зялёных». Менавіта ў гэты час антыпольскі партызанскі рух на тэрыторыі ўсходніх ваяводстваў Польшчы дасягае свайго апагею, пагражаючы выліцца ў адкрытае ўзброенае паўстанне, інспіраванае з Масквы. У выніку гэтага постаць атамана Дзергача ў чарговы раз робіцца вельмі актуальнай, як своеасаблівая супрацьвага «бальшавіцкай дыверсіі». Аднак, калі небяспека вайны з Савецкай Расіяй мінае, Дзяргач, як непажаданая асоба (сярод іншага В.Адамовіч абвінавачваўся ў забойстве жанчыны, якую ён западозрыў у бальшавізме), аказаўся высланы польскімі ўладамі за межы Польскай Рэспублікі. Характэрна, што разам з ім з Вільні былі выдаленыя і два расійскія манархісты: рэдактар "Виленского утра» Рамашаў і Мыслін. Улады "вольнага гораду» спачатку адмовіліся прыняць дэпартаваных асоб, аднак ужо ў канцы лютага 1926 года мы сустракаем Дзяргача на беларускай канферэнцыі ў Гданьску. Адначасова В.Адамовіч разам з іншым былым атаманам - кіраўніком антыпольскай партызанкі на Гродзеншчыне ў пачатку 1920-х гадоў В.Разумовічам-Хмарай удзельнічае ў нарадах з прадстаўнікамі расійскіх манархістаў. [7]

Тады ж, мяркуючы з усяго, Дзяргач збліжаецца з рэдактарам газеты «Русская Правда» С.А. Сакалоўскім-Крэчэтавым. Пасля гэтага на старонках газеты пачынаюць з'яўляцца рэпартажы нібыта з Савецкай Беларусі, у якіх апісваюцца подзьвігі паўстанцкіх дружынаў Брацтва рускай праўды пад непасрэдным баявым кіраўніцтвам «Заходне-Рускага Цэнтра» і ўласна атамана Дзергача, што «ліквідуюць і выразаюць адказных камуністаў і чэкістаў». На гэты раз фальсіфікацыя была настолькі відавочнай, што ў 1928 годзе "Братэрства рускай праўды" разглядала справу В.Адамовіча, які абвінавачваўся ў наўмыснай правакацыі і нават у супрацоўніцтве з АДПУ, аднак у выніку быў апраўданы. Адні з апошніх звестак пра жыццё атамана Дзергача датычаць 27 лютага 1929 года, калі той у бліжэй невядомых акалічнасцях выступіў у Гданьску з дакладам на тэму Беларускай Сялянскай партыі «Зялёны дуб», які скончыў заклікам выдаваць друкаваны ворган з мэтай публікацыі дакументаў кампрамітуючых… польскую дэфінзіву! Паводле паказанняў у НКУС «зялёнадубцаў» І.Пешкі і С.Бусла, у канцы 1930-х гадоў Дзяргач служыў псаломшчыкам у мясцовай праваслаўнай царкве. [8]

Публікаваныя ніжэй дакументы ІІ аддзела польскага генштаба з адкрытых не так даўно фондаў "дэфензівы" ў Цэнтральным вайсковым архіве (Centralne Archiwum Wojskowe) у Рэмбертаве (Польшча), на нашу думку, вельмі істотна дапаўняюць матэрыялы на гэтую тэму, ужо надрукаваныя Н.Стужынскай, Й.Янушэўскай-Юркевіч і іншымі даследчыкамі і дазваляюць лепей зразумець асобу В.Адамовіча-малодшага менавіта як палітычнага дзеяча. Толькі на першы погляд справа беларускага "Камітэта чыну" (дакументы 1-3) не мае ніякага дачынення да атамана Дзергача. З далейшых матэрыялаў (дакументы 4-7) добра відаць, наколькі істотную ролю адыграў тут былы кіраўнік "Зялёнага дубу", а таксама тое, які погляд на дзейнасць атамана прысутнічаў з боку польскай "дэфензівы". Нарэшце, астатнія матэрыялы (дакументы 8-10 ) дапамагаюць праясніць некаторыя абставіны жыцця В.Адамовіча пасля 1926 года, калі ён ужо апынуўся па-за межамі польскай дзяржавы. Усе дакументы друкуюцца на мове арыгінала, у дакументах 9 і 10 захаваныя аўтарскія арфаграфія і стыль.

Аднак, адначасова з магчымасцю паглядзець на беларускі рух вачыма афіцэраў польскай контрразведкі, перад намі адразу паўстае шэраг вельмі важных пытанняў, сярод якіх ці не самае галоўнае: дзе канчаецца палітычны авантурызм і пачынаецца зусім іншае - палітычная правакацыя? У выпадку В.Адамовіча-Дзергача высветліць гэтую мяжу вельмі цяжка і толькі далейшыя даследаванні ў архівах Масквы, Мінска, Варшавы і Вільні ў стане гэта зрабіць. А пакуль нам застаецца толькі строіць гіпотэзы, шукаючы адказаў на шэраг пытанняў. Чаму, напрыклад, матэрыялы аб "Камітэце Чыну" ў фондах "дэфензівы" аказаліся ў адной папцы з судовай справай БСРГ? Дзеля чаго, скампраметаваўшы сябе ў 1925 годзе ў вачах ІІ аддзелу, В.Адамовіч ў складзеным тым жа аддзелам праз два гады "Кароткім аглядзе беларускага руху" паўстае зноў амаль у ідэалістычным выглядзе "сапраўднага барацьбіта за Бацькаўшчыну"? Ці ёсць сувязь паміж "Камітэтам Чыну", нібыта прыдуманым Дзергачом, і справай "Саюза вызвалення Беларусі", што з'явіцца пазней на паліцах спецхранаў НКУС? Ад адказу на гэтыя і іншыя пытанні ў шмат чым залежыць і наш погляд на гісторыю беларускага руху наогул…

Дакумент 1: Данясенне V аддзела Галоўнага камандавання дзяржаўнай паліцыі камандаванню Корпуса аховы памежжа, L. 24071/V/25, 22 жніўня 1925 года

Pilnie Tajnie

Wydz[iał] V K[omendy] G[łównej] P [olicji] P[aństwowej] otrzymał z O[kręgowego] U[rzędu] P[olicji] P[olitycznej] Wilno z wiarygodnego źródła informację, że dnia 12-go b. m. odbyło się w Mińsku kolejne nadzwyczajne posiedzenie Prezydium C. I. K. Białorusi Sowieckiej celem "opracowania ogólnego planu walki o złączenie w jedną całość wszystkich rozdartych ziem białoruskich. Na posiedzenie to zaproszeni byli w charakterze gości z prawem decydującego głosu były poseł do sejmu polskiego Kochanowicz [9] i przybyły z Łotwy Kraskowski [10]. Po długich debatach przystąpiono do wyborów "Komitetu Czynu", w skład którego weszli Adamowicz Józef [11], Czerwiakow Aleksander [12], Ignatowski Wsiewołod [13], Kalnin Augustyn [14], Kochanowicz Michał, Segal Mojżesz [15], Oszerowicz [16], Olskij [17], Kral *, Miedwied [18], Muratowa [19] i Smolski*. Po wyborach "Komitet Czynu" powziął następujące postanowienia:

Wszystkie białoruskie organizacje stojące na platformie sowieckiej zaopatrzyć w środki materialne i agitacyjne. 2) Na wszystkich członków kompartii białoruskiej wkłada się obowiązek ażeby wszelkie swe wystąpienia i czyny koordynowali z ogólnym planem walki przeciwko państwom imperialistycznym, które zagrabiły ziemie białoruskie. 3) Rozpocząć intensywną pracę organizacyjną w celu utworzenia władz lokalnych. 4) Wszystkie wystąpienia organizacji białoruskich podporządkować "Komitetowi Czynu", na terytorium zaś Polski - blokowi włościańsko-robotniczemu działającemu w ścisłej łączności z "Komitetem Czynu". 5) Wzmocnić konspirację ze względu na częste niepowodzenia w pracy przygotowawczej. 6) Utworzyć w każdym rejonie jednostki bojowe (drużyny). 7) Zadaniem drużyn bojowych będzie "zawładnięcie" punktami strategicznymi w dniu wydania sygnału do rozpoczęcia wystąpienia ogólnego. 8) Wzmocnić działalność agitacyjną w szeregach wojsk Polskich, Litewskich i Łotewskich. 9) Rozpocząć usilną pracę nad likwidacją wszystkich organizacji antysowieckich. 10) Starać się, w miarę możności, pozyskać zaufanie odnośnych władz w celu wydatniejszej pracy przeciwko antysowieckim działaczom i organizacjom. 11) Komitetom Kompartii w każdym rejonie stawi się za obowiązek sporządzić listy osób, które działalnością swą przyczyniały szkodę rządowi sowieckiemu. 12) Utworzyć w każdym rejonie specjalną jaczejkę informacyjną, która podawać winna szczegółowe wiadomości o postępach wszelkich prac przygotowawczych do wystąpienia ogólnego. 13) W razie ujawnienia elementów nieprawomyślnych (antysowieckich) likwidować je, nie krępując się co do środków i sposobów.

O dniu wystąpienia ogólnego powiadomi się specjalną odezwą podpisaną przez Komitet Czynu i zatwierdzoną przez C. I. K. Białorusi Sowieckiej.

Rozporządzenie powyższe postanowiono podać do wiadomości i ścisłego wykonania wszystkim komitetom rejonowym kompartii oraz grupom rewolucyjnym stojącym na platformie sowieckiej, a znajdującym się na terytorium Polski, Litwy i Łotwy.

Z tegoż samego źródła informacje donoszą, że "Miński Komitet Czynu" wysłał 14 grup dywersyjnych, które zostały rozlokowane w okolicy Pleszczenic (Rosja Sowiecka na wschód od Wilejki); każda grupa składa się z 10 do 15 ludzi; wszystkie stoją pod dowództwem komisarza Gołubowskiego*. Obecnie dywersanci ćwiczą się w miotaniu specjalnych ręcznych granatów gazowych; dla zabiezpieczenia się od nieszczęśliwych wypadków z ludźmi wszyscy ćwiczący są zaopatrzeni w maski gazowe. Ćwiczeniami kieruje specjalny instruktor, przysłany przez Wojenny Rewolucyjny Sowiet Białorusi. Z każdej grupy wydzielono 5 ludzi, którzy zajmują się tylko wywiadem na stronie polskiej. Wszyscy dywersanci noszą czasowo uniformy sowieckiej straży pogranicznej.

W związku z powyższym Ekspozytura Policji Politycznej w Duniłowiczach łącznie z oficerem wywiadowczym 1-go Baonu K[orpusu] O[chrony] P[ogranicza] aresztowała dwóch organizatorów bandy dywersyjnej Jana Mycke* i Wiktora Kozaka*, mieszk[ańców] gm[iny]. Niedziewskiej oraz innych 16 osób należących do dwu białoruskich grup terrorystycznych, których zadaniem było zabijać funkcjonariuszy państwowych polskich, niszczyć mosty, połączenia telefoniczne i obiekty państwowe. Aresztowani przyznali się do należenia do powyższej grupy, jak również do spełnienia kilku aktów terroru.

W. Z. Komendanta Głównego P. P.

/-/ podpis nieczytelny

W. Z. Naczelnika Wydziału V-go

Centralne Archiwum Wojskowe (CAW). - Oddział II Sztabu Generalnego. - Sygn. I.303.4.5276. - Podteczka 1. - K. 7.

Kопія, машынапіс.

Дакумент 2: Данясенне камандавання 3 брыгады Корпуса аховы памежжа, 7 верасня 1925 года

Rozporządzenie "Komitetu Czynu"

Połockie Okręgowe G. P. U. z datą 18 sierpnia r[oku] b[ieżącego] przesłało Naczelnikom Pogranotriadow i komendatur następujące rozporządzenie:

1)wzmocnić wywiad na terytorium Polski wśród wojsk K[orpusu] O[chrony] P[ogranicza].

2)Zacząć aktywnie robotę agitycyjną w wojskach K[orpusu] O[chrony] P[ogranicza] i wśród ludności.

3)Do tej roboty zaangażować ludzi z szeregów "osobowo naznaczenija" (bandy dyw[ersyjnej]) znajdujących się w rozporządzeniu Naczelników pogranicznych oddziałów w obecnym czasie bezczynnych.

4)Terorystyczne oddziały po otrzymaniu niniejszego rozporządzenia winny zacząć aktywną robotę.

5)Terorystyczne oddziały winny prowadzić robotę w kontakcie z miejscowymi "komjaczejkami" i "Robotniczo-Włościańską Gromadą", które są informowane i zawiadamiane o wszystkim w swoim czasie.

6)Dla pozytywnego wyniku zaangażować bojowe drużyny zorganizowane w Polsce (Zach[odniej] Białorusi) z Robotniczo-Włościańskiej Hromady.

7)Terorystyczne oddziały winny donieść raportami o przebiegu roboty przez specjalne informacyjne oddziały "Włościańskiej Robotniczej Hromady", które posiadają bezpośrednią łączność z naczelnikami pogranicznych oddziałów i pogran. GPU.

8)Wyżej podane rozporządzenie wchodzi w życie z dniem otrzymania takowego.

Dnia 18.VIII.1925 r. Okręgowy G.P.U. Połock

CAW. - Oddział II Sztabu Generalnego. - Sygn. I.303.4.5276. - Podteczka 1. - K. 5.

Копія з копіі, машынапіс

Дакумент 3: Данясенне V аддзела Галоўнага камандавання дзяржаўнай паліцыі камандаванню Корпуса аховы памежжа, L. 26502/V/25, 24 верасня 1925 года

Pilnie Tajnie

W ślad za pismem tut. L. dz. 24071/V/25 z 22.8.1925 r. Wydział V. K[omendy] Gł[ównej] P[olicji] P[aństwowej] komunikuje, iż O[kręgowy] U[rząd] P[olicji] P[olitycznej] Wilno uzyskał następujące dalsze informację o działalności Mińskiego Komitetu Czynu. Zawiązany dnia 12 b[ieżącego] m[iesiąca] w Mińsku "Komitet Czynu" rozesłał tajne rozporządzenie do wszystkich oddziałów pogranicznych. Rozporządzenie zawiera dziesięć paragrafów następującej treści:

1)Wszystkim komisarzom oddziałów pogranicznych mającym pod swą komendą oddziały "Osobowo naznaczenija" (do specjalnych celów) zabrania się przedsiębrania samodzielnych wystąpień. 2) Samodzielne wystąpienia dozwolone są tylko w razie konieczności przeprowadzenia wywiadu. 3) Szefowie oddziałów pogranicznych obowiązani są powiadomić komunistyczne jaczejki bojowe Białoruskiej Partii Komunistycznej o rozpoczęciu (od czasu do czasu), ściągania zapasów żywności i furażu w majątkach i wielkich folwarkach. 4) Wzmocnić czujność i nadzór nad polską strażą graniczną. 5) Członków polskiej straży pogranicznej, którzy szkodzą robocie i nie dają się podkupić - niespostrzerzenie usuwać. 6) Wzmocnić wywiad i agitację w szeregach polskiej straży pogranicznej i starać się wszelkimi sposobami siać niezgodę pomiędzy szeregowcami i niższymi szarżami a korpusem oficerskim w polskiej straży pogranicznej. 7) Bardziej aktywnych działaczy, przyczyniających szkodę sprawie oswobodzenia Białorusi, unicestwiać, nie krępując się co do sposobów i środków. 8) Zwrócić spegjalną uwagę na pracowników oficjalnych i konfidencjonalnych tajnej polskiej defenzywy i na agentów Oddziału II Sztabu Generalnego. 9) Starać się według możności wprowadzić w błąd agentów polskiej "kontr-razwiedki" za pomocą przesuwania oddziałów straży pogranicznej i oddziałów "osobowo naznaczenija" - i 10) Za niewykonanie niniejszego rozporządzenia winni pociągani będą do odpowiedzialności podług całej surowości Sądu rewolucyjnego.

Rozporządzenie podpisane jest przez Prezydium "Komitetu Czynu" i zaopatrzone dopiskiem: "Mińsk - 19 sierpnia 1925 r. Nie podlega publicznemu ogłoszeniu".

CAW. - Oddział II Sztabu Generalnego. - Sygn. I.303.4.5276. - Podteczka 1. - K. 58.

Копія, машынапіс.

Дакумент 4: Данясенне Корпуса аховы памежжа ў ІІ аддзел Генеральнага штаба, 10 кастрычніка 1925 года

Od pewnego czasu Wydz[iału] V K[omendy] Gł[ównej] P[olicji] P[aństwowej] przysyłał D[owódz]twu K[orpusu] O[chrony] P[ogranicza] obszerne informacje z Mińska, uzyskane przez O[kręgowy] U[rząd] P[olicji] P[olitycznej] Wilno. W informacjach tych, dotyczących specjalnie powstania i działalności "Komitetu Czynu", uderza stosunkowo duża iłość nazwisk, bądź znanych Komisarzy Ludowych, bądź wymienianych już w raportach wyw[iadu] i ustalonych członków org[anizacji] dywers[yjnych] i komunistycznych. Stwarza to pewne pozory prawdopodobieństwa, gdy jednak przejdzie się do programu i instrukcji, ustalonych rzekomo w "Komitecie Czynu", znajdzie się tam, albo oklepane już dawno i nawet przez prasę podawane ogólne wytyczne akcji komunistycznej na kresach wschodnich, albo - dowolną i dość naiwną konpilację, wynikłą prawdopodobnie z dowolnych wniosków, wyciąganych ze znanych faktów i poczynań komunistycznych na kresach.

Jako przykład może służyć pismo Wydz[iału] V K[omendy] Gł[ównej] P[olicji] P[aństwowej] L.26502/V.25. z 24 września b[ieżącego] r[oku], w ślad za L. dz. 24071/V. 25. [20], które, jak widać z rozdzielnika, przesłano i do O[ddziału] II Szt[abu] Gen[eralnego].

Identyczne informacje otrzymałem z 3-ej brygady O[chrony] P[ogranicza], jako otrzymane od własnego konfidenta, więc niejako sprawdzające informacje policyjne. Po bliższym jednak zbadaniu przez oficera wyw. 3-ej brygady O[chrony] P[ogranicza] okazało się, że źródło tych informacji jest jedno i to samo, mianowicie: pracownik płk. Mysłowskiego w Eksp[ozyturze] Nr. I. O[ddziału] II. Szt[abu] Gen[eralnego] niejaki Adamowicz vel Dziergacz, zamieszkały w Wilnie, który swoje "wiadomości" sprzedaje równocześnie swemu Szefowi w Ekspozyturze, Kierownikowi O[kręgowego] U[rzędu] P[olicji] P[olitycznej]Wilno, jak również oficerom wyw[iadu] 3-ej brygady O[chrony] P[ogranicza].

Podejrzewam, że również fantastyczne i niezgodne z prawdą informacje "Przeglądu Wileńskiego" z terenu B. S. S. R. - pochodzą od Adamowicza.

Taka skłonność do wszechstronnego spieniężania wiadomości u wymienianego Adamowicza vel Dziergacza - wzbudza podejrzenie mimowolne, czy przypadkiem w skład odbiorców wiadomości nie wchodzą i czynniki niepowołane.

Załączam oryginalny meldunek Adamowicza, złożony oficerowi wyw. V baonu O[chrony] P[ogranicza] o treści identycznej z pismem L. 24071/V.25 r. Wydz[iału] V K[omendy] G[łównej] P[olicji] P[aństwowej]. [21]

SZEF SZTABU K[ORPUSU] O[CHRONY]. P[OGRANICZA].

/-/ Ulrych* Ppłk Szt[abu] Gen[eralnego]

CAW. - Oddział II Sztabu Generalnego. - Sygn. I.303.4.5276. - Podteczka 1. - K. 3.

Арыгінал, машынапіс.

Дакумент 5: Тлумачэнні ІІ аддзела Генеральнага штаба, 19 кастрычніка 1925 года

Informacje dostarczone przez Kom[endę] Głów[ną] Pol[icji] Państw[owej], odnoszące się do działalności "Komitetu Czynu", są identyczne z informacjami podawanymi przez 3 brygadę O[chrony] P[ogranicza]. Po zbadaniu okazało się, że informacje te pochodzą z jednego źródła od Adamowicza-Dziergacza, który sprzedawał je jednocześnie wywiadowi K[orpusu] O[chrony] P[ogranicza], Pol[icji] Polit[ycznej] i rzekomo wojskowemu. Podając powyższe do wiadomości, proszę o zakomunikowanie jaki był dotychczas stosunek do Dziergacza.

Szef Oddz[iału] II Szt[abu] Gen[eralnego]

CAW. - Oddział II Sztabu Generalnego. - Sygn. I.303.4.5276. - Podteczka 1. - K. 2.

Арыгінал, машынапіс.

Дакумент 6: Інфармацыя ІІ аддзела Генеральнага штаба ў сувязі з лістом падпракурора пры апеляцыйным судзе ў Вільні № 481/pf. ад 25. IV. 1927 г., 21 мая 1927 г.

…Co zaś dotyczy samego "Komitetu Czynu", to, wszystkie te podane powyżej informacje o organizacji działalności i celach Komitetu Czynu, uchwały i rezolucje mniej więcej pokrywają się ze sobą i robią wrażenie, że Komitet Czynu istnieje i że stoi na czele zjednoczonej akcji białoruskiej kompartii K[omunistycznej] P[artii] Z[achodniej] B[iałorusi] i B[iałoruskiej] W[łościańsko] R[obotniczej] H[romady]. Przytaczane nazwiska są przeważnie znane, jako nazwiska czy to członków rządu Białorusi Sowieckiej, czy też Prezydium białoruskiej kompartii, czy też w ogóle działaczy komunistycznych. Jednak są także pewne niejasności i nieścisłości, które zmuszają do powątpiewania, czy informacje o istnieniu Komitetu Czynu są zgodne ze stanem faktycznym, czy w ogóle taki Komitet istnieje, a jeżeli istnieje, czy w tej formie, czy nie jest to tylko sklecona z różnych wiadomości na podstawie znanych nazwisk i uchwał plotka dla wyłudzenia większej sumy pieniędzy, czy też dla zaintrygowania władz polskich.

Rozpatrując szczegółowo wszystkie informacje, dotyczące Komitetu Czynu należy zwrócić uwagę na rzeczy następujące:

1) Na zebraniu organizacyjnym 12 sierpnia 1925 r. byli obecni ludzie, znani członkowie rządu białoruskiego, lub prezydium Komunistycznej Partii Białorusi. Natomiast na posiedzeniu w październiku 1926 r., na którym jest omawiany wynik całorocznej pracy Komitetu, ostatnie przygotowania do powstania i t. p., posiedzenie b. ważne, w którym biorą udział członkowie rządu, K[omunistycznej] P[artii] B[iałorusi] i władz wojskowych jest z ramienia Komitetu Czynu 3 ludzi, o których obecności na zebraniu organizycyjnym nic nie wiadomo, a mianowicie Tarasiewicz, Lewicki i Złod [22]. Złod - człowiek w ogóle nieznany dotąd i nie wymieniany w żadnych informacjach, Lewicki - nie wiadomo który, Tarasiewicz - prawdopodobnie ten, który aresztowany był w r. 1923 za organizowanie dywersji białoruskich.

O żadnych zmianach personalnych w łonie Komitetu Czynu w ciągu roku jego istnienia nie było wiadome, a wiadomości, gdyby takie zmiany zaszły, możnaby chyba uzyskać, jeżeli w 10 dni po zebraniu organizacyjnym Komitetu Czynu, w którym brali udział prawdopodobnie tylko ludzie zaufani i odpowiedzialni, Okręgowy Urząd Policji Politycznej w Wilnie sprawozdanie już miał.

2)Aresztowani w sierpniu 1925 r. dywersanci w okolicy Duniłowicz przyznali się, że należą do białoruskiej organizacji terorystycznej, ale wileński Urząd Pol[icji] Polit[ycznej] nic nie mówi, że należeli do owych wspomnianych "14 grup dywersyjnych komisarza Gołubowskiego wysłanych przez Komitet Czynu". Ani jednego członka z tych 14 grup nie złapano.

3)"Rozporządzenie Komitetu Czynu", rozesłane rzekomo przez okręgowe G. P. U. w Połocku, nasuwa także poważne wątpliwości, czy jest prawdziwe i czy wydał je Komitet Czynu, gdyż oryginału nie ma i jakkolwiek D[owództ]wo 3 Brygady O[chrony] P[ogranicza] pismem z 18.XII.1926 r. potwierdza stanowczo wiarygodność jego, należy traktować je bardzo ostrożnie, gdyż źródło skąd pochodzi jest podejrzane.

4)Rozporządzenie Komitetu Czynu z 19.VIII.27 jest sprzeczne częściowo z rozkazem G. P. U. Połock, gdyż pierwsze zabrania samodzielnej aktywnej działalności, drugie - nakazuje natychmiast zacząć działać. Przypuszczać należy, że jedno z nich jest nieścisłe.

5)Wszystkie informacje uzyskane przez 3 Brygadę O[chrony] P[ogranicza] i Okr[ęgowego] Urz[ędu] Pol[icji] Polit[ycznej] w Wilnie pochodzą od pracownika Ekspozytury Nr. 1 Adamowicza vel Dziergacza, który jest osobistością zdecydowanie podejrzaną. Według informacji D[owództ]wa K[orpusu] O[chrony] P[ogranicza] Dziergacz sprzedawał wiadomości te same jednocześnie Ekspozyturze Nr. 1, Okr[ęgowego] Urzędowi Pol[icji] Polit[ycznej] w Wilnie i oficerowi wyw. 3. Brygady K[orpusu] O[chrony] P[ogranicza], prawdopodobnie celem zarobienia większej sumy.

Prócz tego na niekorzyść Dziergacza przemawiają odgłosy prasy rosyjskiej w Polsce, listy otwarte w gazetach rosyjskich umieszczone "o działalności atamana Dziergacza", któremu zarzucają wyłudzanie pieniędzy na partyzantkę przeciwsowiecką od różnych organizacji rosyjskich i roztwanianie ich w Wilnie, o "bohaterstwach Dziergacza za kordonem" podczas gdy on włóczył się po Wilnie i wiele t. p. sprawek, które rzucają bardzo złe światło na osobistość "atamana Dziergacza".

6) Z drugiej strony pprokurator Sądu Apelacyjnego w Wilnie twierdzi, że wzmianki o Komitecie Czynu istnieją w sprawach sądowych dywersantów od roku 1923 (Sprawa b. posła Kochanowicza i Rudego* i sprawa posłów Hołowacza [23], Roguli [24] i Sobolewskiego [25]), które to bandy miały być zorganizowane przez "Komitet Czynu" i "zapowiadane przez wywiad angielski". Tymczysem według informacji Dziergacza Komitet Czynu powstał dopiero w r. 1925. Nieścisłości te upoważniają do powątpiewania, czy wszystkie te informacje o istnieniu Komitetu Czynu są prawdziwe i czy informator zasługuje na wiarę, a w każdym razie zmuszają do bardzo ostrożnego traktowania wszelkich wiadomości dotyczących "Komitetu Czynu"…

CAW. - Oddział II Sztabu Generalnego. - Sygn. I.303.4.5276. - Podteczka 1. - K. 15-16.

Арыгінал, машынапіс.

Дакумент 7: Даведка ІІ аддзела Генеральнага штаба "Вячаслаў Адамовіч-малодшы - пс. «Дзяргач»"

Adamowicz wypłynął na tle organizacji białoruskiej t. zw. «Zielony Dąb», która miała na celu prowadzenie dywersji przeciwsowieckiej na terenie Białorusi Sowieckiej. Nа czele organizacji stał Adamowicz, jako główny ataman i przyjął pseudonim «DZIERGACZ». Od początku stworzenia organizacji «Zielonego Dębu» «Dziergacz» usiłował współpracować z władzami administracyjnymi i organami Oddziału II Szt[abu] Gen[eralnego], informując o całokształcie ruchu białoruskiego, organizacjach przeciwpaństwowych i szpiegostwie litewskim i sowieckim. Praca Dziergacza od 1923 r. nasunęła poważne wątpliwości w związku z podawaniem przez niego wiadomości, odnośnie przygotowań dywersyjnych na terenie Polski, o składach amunicji, broni i t. p. Informacje okazały się z gruntu falszywe. Dziergacz dla utrwalenia wiarygodności swych meldunków przesyłał je za pomocą kilku źródeł o nieco zmienionej formie treści. Zdemaskowany w tej działalności przez Szefa Oddziału II Sztabu D[owództwa] O[kręgu] K[orpusu] III kpt. Jareckiego w październiku 1923 r. przyznał się, że informacje jego zawierają ogólnikowe dane, które składał, gdyż musi z czegoś żyć. Jednocześnie przez wywiad poufny ustalono, że Dziergacz już wtedy przyjął za system swej pracy komponowanie na tle prawdziwych zdarzeń meldunków, które potem w porozumieniu z szeregem swych znajomych i kolegów przesyłał wszystkim władzom państwowym, które interesowały się tymi zagadnieniami. Od tego czasu Dziergacz był usunięty od współpracy z organami O[ddziału] II Szt[abu] Gen[eralnego], gdyż jego działalność poza szantażem i prowokacją wzbudzała podejrzenie świadomej roboty w porozumieniu z komuną, lub też z wywiadem sowieckim.

Kilkakrotnie Dziergacz zgłaszał się sam lub pośrednio przez podstawionych przez siebie kolegów z rewelacyjnymi informacjami do Ekspozytury Nr. I. O[ddziału] II Szt[abu] Gen[eralnego] i D[owództwa] O[kręgu] K[orpusu] III, zawsze jednak okazywały się one falszywymi, względnie nosiły charakter wybitnie prowokacyjny. Natomiast inaczej zupełnie przyjmowano informacje Dziergacza przez władze bezpieczeństwa cywilne. Od 1924 r. władze bezpieczeństwa w Wilnie podawały szereg alarmujących wieści o działaniach dywersyjnych białoruskich, o mającym nastąpić powstaniu białoruskim, o silnych organizacjach politycznych komunizujących, których wystąpienie określano dokładnie z podaniem daty. Przy przepracowywaniu tych wiadomości przez D[owództwo] O[kręgu] K[orpusu] i Ekspozyturę Nr. 1., spotykano zawsze trudności dojścia do źródła tych informacji, gdyż władze bezpieczeństwa pozostawiały zazdrośnie w ukryciu nazwisk informatorów. Dopiero na tle konieczności zlikwidowania akcji przeciwpaństwowej komunistycznej, jak ostatnio Biał[oruska] Włość[iańsko] Rob[otnicza] Hromada przy szczegółowym badaniu źródeł informacji w kilku wypadkach natrafiono na świadomie falszywe wiadomości, których głównym źródłem dostarczania był Dziergacz. Jednym z najbardziej charakterystycznych momentów falszowania wiadomości była koncepcja, stworzona przez Dziergacza, t. zw. «Komitet Czynu». Przepracowanie tej informacji zajęło dłuższy okres czasu i spowodowało szereg wysiłków ze strony władz bezpieczeństwa i O[ddziału] II Szt[abu] Gen[eralnego], aby wreszcie ustalić, że była ona bez wartości. Dziergacz badany w tej sprawie przez kpt. Krzymowskiego [26] w obecności mjra Szalińskiego* w Wilnie 1926 r. nie mógł podać źródła skąd wydobył tę wiadomość i przyznał się, że była ona przez niego sfalszowana. Wtedy dopiero udało się przekonać cywilne władze bezpieczeństwa, że były one przez dłuższy czas szantażowane przez Dziergacza. Od 1923 r. Dziergacz był usunięty od pracy w O[ddziale] II Szt[abu] D[owództwa] O[kręgu] K[orpusu] III i Ekspozytury Nr. I, jednak przez następne kilka lat stale te dwa organa natrafiały na szereg wiadomości sfalszowanych, którym istotnym źródłem w rezultacie zawsze okazywał się Dziergacz. Na tym tle próbowano Dziergacza unieszkodliwić i był on kilka razy aresztowany, jednakże nie można było izolować go na dłuższy okres czasu, ponieważ informacje jego dotychyły nadzwyczaj wiadomości rzekomo z terenu Białorusi Sowieckiej. Usunięty od pracy informacyjnej i przez władze bezpieczeństwa Dziergacz przerzucił się do działalności politycznej. Zaczyna się drugi szereg jego wprost nieprawdopodobnych przemian ideowych. Deklaruje się on jako Polak-demokrata, nacjonalista białoruski, monarchista białoruski, socjał-rewolucjonista białoruski, eser białoruski, pozatem były poważne poszlaki o utrzymywanie przez niego bliższych stosunków z komunistami. Ostatnio od 1926 r. Dziergacz na terenie Wilna występował jako wybitny działacz i przedstawiciel «Bractwa ruskoj prawdy». Swoją działalność polityczną starał się szeroko reklamować i wciągając szereg osób do najrozmaitszych akcji politycznych, szantażował je zupełnie w bezczelny sposób. Takim przykładem było jego szantażowanie Trajkowicza*, zabitego w 1927 r. w Poselstwie Sow. w Warszawie. Dziergacz podsycał w Trajkowiczu nienawiść do bolszewików, przekonywał o konieczności jakiejś akcji czynnej i sam chwalił się, że jako ataman «Zielonego Dębu» robi szereg napadów dywersyjnych na terenie Białorusi Sowieckiej, występując przeciwko bolszewikom. Dziergacz wyłudzał znaczniejsze kwoty pieniężne od Trajkowicza i tracił je na pijaństwo i hulanki. Jako bardzo uciążliwy asylant Dziergacz został wydalony z granic Rzeczypospolitej.

Charakteryzując ogólnie Dziergacza można określić, że jest to typ bardzo niebezpiecznego, a zarazem sprytnego szantażysty, pozbawionego wszelkich zasad moralnych i zdolnego do wszystkiego.

Po wydaleniu z Polski Dziergacz wyjechał do Gdańska, gdzie nawiązał szereg stosunków z wywiadem sowieckim i niemieckim. Zapewne też od niego pochodzi cały szereg informacji, dotyczących działalności Ekspoz[ytury] Nr. I. w Wilnie z tego okresu czasu, kiedy Dziergacz mógł je znać z tytułu kontaktu z wieloma agentami tejże Ekspozytury, co potwierdził m[a]j[o]r Meyer*.

CAW. - Oddział II Sztabu Generalnego. - Sygn. I.303.4.5276. - Podteczka 1. - K. 25-26.

Арыгінал, машынапіс.

Дакумент 8: Паведамленне Генеральнага камісара Польскай Рэспублікі ў вольным горадзе Гданьску Вячаславу Адамовічу на адрас Gdańsk, Langgarten 70-I m/Hanisch, 5 чэрвеня 1928 r.

Powołując się na wniosek Pana, dotyczący wyjazdu do Polski, komunikuję, iż takowy został rozstrzygnięty odmownie.

CAW. - Oddział II Sztabu Generalnego. - Sygn. I.303.4.5276. - Podteczka 1. - K. 27.

Копія, машынапіс.

Дакумент 9: Ліст Вячаслава Адамовіча-Дзергача ад 8 чэрвеня 1928 г.

8-6-28

Многоуважаемый Господин Полковник [27]!

Прежде чем приступить к изложению своего письма, я покорно прошу Вас простить меня за причиняемое беспокойство и отнятие у Вас драгоценного времени.

Но убедительно прошу Вас выслушать меня, ибо у меня нет никого, кто бы смог помочь мне в моём горе. Своё выселение из пределов Государства Польского я считаю для себя величайшим горем уже не только потому, что лишён права быть у себя на родине, но и потому, что косвенным образом надо мной одержали победу мои враги, против коих я боролся с самого начала их появления в истории человечества. В те годы, когда мне приходилось бороться с ними с оружием в руках - они были лишены возможности развития своей провокации в отношении меня и моих людей, но когда пробил час положить оружие и начать с ними уже, так сказать, парламентскую борьбу, … ** доказательную, в отношении втирания очков бесчисленных благ сулимых ими всем народам мира. Вот в этот период борьбы большевистская провокация в отношении меня достигла колоссальнейших всевозможных инсинуаций - результатом коих, как я полагаю и было моё выселение. Не буду перечислять всех провокаций, чинимых против меня, но перечислю более характерные и постараюсь осветить их источник. В 1924 году ко мне обратился полковник Владислав Грабовский [28] от имени капитана 2-го Отдела Ген[ерального] Шт[аба] M[inisterstwa] S[praw] W[ojskowych] с предложением выехать на Полесье для ликвидации большевистских диверсионных банд. Приехав в Лунинец со своими людьми, я быстро установил связь со старыми своими партизанами (непрекращающими вооружённую борьбу с большевиками и до сего времени) и в короткое время сумел ликвидировать не только нападение банд на Польскую территорию, но заставил большевиков отказаться от мысли нападать, дав им понять, что в противном случае я не останусь в долгу. Само моё появление на Полесье большевикам пришлось слишком не по вкусу и ясное дело они начали поход против меня и моих людей при посредстве местной администрации, давая последней всевозможные лживые информации по адресу моей деятельности и я видя резкую перемену отношения ко мне властей 25 марта прекратил деятельность своей организации, работавшей под названием «Комитета белорусских справ»*. Но большевики, хорошо зная, что я не прекращу работы против них и ободрённые успехами своей провокации против меня в Лунинце в 1924-1925 годах начали усиленную работу и в Виленском воеводстве, в особенности в самом г. Вильно, где всячески старались скомпрометировать меня в глазах административных властей. Надо сказать что к тому времени в Вильно прибыл именующий себя полковником М. И. Яковлев [29], который в 1926 году многим выдавал себя за представителя Вел. Кн. Николая Николаевича [30], не будучи таковым, на что я получил в своё время от генер[ала] Кутепова [31] подтверждение, что Яковлев известен ему с отрицательной стороны, почему и не был даже допущен на заседания Зарубежного съезда в Париже. Ещё задолго до Зарубежного съезда г[осподин] Яковлев развивал мне свои планы способов борьбы с большевиками и между прочим высказался, что самым радикальным средством - это вызвать войну с каким-либо из граничащих с большевиками государств «хотя бы и с Польшей как он тогда выразился, на мой же вопрос, какими же средствами можно вызвать войну, он ответил «а хотя бы террором лиц, принадлежащих к большевистскому правительству». Расходясь в корне с его мнениями в способах борьбы с большевиками, я прекратил с ним знакомство, заявив, что если бы он и вздумал вызывать своими способами войну, то таковая в данное время к гибели большевизма не приведёт. Большевики учли разлад мой с Яковлевым и избрали его своим слепым орудием против меня и вскоре вслед за моим конфликтом с ним г. Яковлев начал писать в своей газете «Новая Россия» [32] всевозможные инсинуации против меня и информировать администрацию о несуществующих моих преступлениях против Государства Польского. Уже по выселению меня из Польши его газетные инсинуации достигли колоссальнейшей лжи, а ещё позднее большевики связали его при помощи провокатора Соколинского* с Деменитру [33] и последний поместил в ряде газет лживые подлые инсинуации, где прямо указывал, что я агент ГПУ и т.д. Но когда я притянул Деменитру к третейскому суду, последний всячески старался улизнуть от него, но будучи припёрт к тупику и увидя, что суд раньше или позже должен состояться и что в нём принял участие Владимир Львович Бурцев [34] в качестве председателя суда. Деменитру больше ничего не оставалось, как явиться на суд. Уже во время следствия по этому делу выяснилось, что Деменитру действует не по своей инициативе, а по инициативе большевиков. Надо отметить, что мой процесс с Деменитру выяснил, какою сетью плотно была окружена наша организация Зелёного Дуба большевиками. На сцену появились лица, кои среди русской эмиграции подчас играли роль ярых антибольшевиков, а на самом деле оказались покорными слугами 3-го Интернационала; живыми примерами в моём процессе выяснились личности;

1)величающий себя полковником Мальский*.

2)именующий себя графом Кио-де-Бриссак*.

3)Курляндский [35] служащий большевистского полпредства.

4)Доктор Лурье [36] таковой же служащий.

5)Соколинский 6)Козий*7)Белоцерковский*

8)Семён Викторович, он же Александр Рихтер* 9)Гехельман*10)Пекарский* 11)Маковский*, 12)Баровский*, 13)Аин* и др.

В данном случае, а именно в большевистском старании очернить меня окончательно в глазах Русской эмиграции, а главным образом в глазах Польского Правительства главную роль играли провокаторы Мальский, Деменитру и Рихтер - последнего я хорошо знаю и как таковой могу утверждать, что он является агентом польской контрразведки, командированный в Гданьск. Не знаю, чем бы дело кончилось, но при помощи Владимира Львовича удалось выяснить роль Рихтера и Мальского. Рихтерг исчез из Гданьска до суда, а Мальский и до настоящего времени продолжает свои провокационные выходки. Я глубоко убеждён, что если бы кто-либо мог разобраться и имел бы на это время, смог бы придти к глубокому убеждению, что я являюсь жертвой большевистской провокации. Мне не страшно переносить голод и всякие лишения на чужбине, но мне страшна мысль, что Польское правительство может верить информациям подобных типов, как: Мальский, Брисак, Рихтер и др. Первый из них посещает часто г. майора Жигона*, находящегося при Польском Генеральном Представительстве в г. Гданьске и возможно будет стараться очернить меня.

Мне не было бы так тяжело переносить своё изгнание из родного гнезда, если бы я узнал, что есть надежда снова увидать свою родную землю. Ведь у меня нет ни одного преступления против Польши! Я считаю себя её гражданином и всегда стоял и стою на страже её интересов! В этом, кажется, должны были убедиться те, под руководством коих я работал. Мои симпатии к Господину Коменданту Пилсудскому и преданность Ему являются искренними и правдивыми! Льстить я не умею и не хочу уметь. Моими лозунгами всегда есть и будут это говорить правду и вредить большевикам чем только возможно.

Я прошу Вас, очень прошу, не откажите передать Господину Коменданту Пилсудскому, что несмотря на отказ вернуть меня на мою Родину, полученный мною 5/6 за №3570/w/28 [37], который при сём прилагаю, я не перестану быть искренним патриотом нашего общего Отечества, не перестану быть другом польского народа и не перестану уважать, любить и быть преданным Ему. Я не теряю надежды на то, что Господин Комендант сменит свой гнев на милость и вернёт меня к моим старым родителям. Помогите мне, Господин Полковник, выявите правду на Свет Божий! Помогите победить чёрные силы, выбросившие меня на чужбину.

Ещё раз прошу Вас, не откажите мне в своей защите! И не откажите передать мой глубокий поклон Господину Коменданту Пилсудскому и пожелайте ему от меня здоровья и силы в трудной государственной работе! Да хранит Его Господь во все дни Его жизни.

Примите от меня уверение в искреннем к Вам почтении и преданности и не откажите в своей защите.

Да хранит Вас Господь!

Атаман Дергач Вячеслав Адамович.

Gdańsk. Langgarten 70 I b/Hanisch

P.S. О получении письма покорно прошу Вас не отказать меня уведомить.

CAW. - Oddział II Sztabu Generalnego. - Sygn. I.303.4.5276. - Podteczka 1. - K. 28-31.

Арыгінал, рукапіс.

Дакумент 10: Ліст Вячаслава Адамовіча-Дзергача да невядомага адрасата (магчыма, Станіслава Булак-Балаховіча [38]), 8 лістапада 1926 г.

Даражэнькі наш Бацька!

Гэтак шмат ушло часу, шмат вады уняслі рэкі шмат травы паросла на магілах Тваіх сыноў Бацька! Кроў іх асталася пралітай за нашу Бацькаўшчыну, за тое каб не панаваў над імі красны чорт! Мы асталіся верны табе Бацька да канца. У гэты момэнт есьць надзея што хутка будзе кліч які Ты кінеш да нас. Нам цяжка, што Бацька да нас ня абмолвіўся ані словам, як і мы у гэтым павінны.

Бацька даражэнькі! У гэты мамэнт есьць шмат чаго Табе сказаць, вось праз брата [39] дай Даражэнькі Бацька адказ калі магчыма прыбыць каб аб усім паінфармаваць.

Справа паважная і ня трэба адкладаць.

Брату даражэнькі памагі! Дай яму працу!

Застаюсь атаман Дергач.

8/ХІ 26

CAW. - Oddział II Sztabu Generalnego. - Sygn. I.303.4.5276. - Podteczka 1. - K.56.

Арыгінал, рукапіс.



[1] Біяграфія Дзергача ў Энцыклапедыі гісторыі Беларусі дзіўным чынам пераблытаная з біяграфіяй ягонага бацькі - В.А. Адамовіча-старэйшага. Нават у апошняй, другой часцы шостага тому ў імянным паказальніку, дзе падаюцца спасылкі на асобы, шмат што звязанага з самім Дзергачом прыпісваецца В.Адамовічу-старэйшаму // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі: У 6 т. Т. 6 Кн. 2. - Мн., 2003. - С. 444.

[2] Стужынская Н.І. Беларусь мяцежная: з гісторыі ўзброенага антысавецкага супраціву: 20-я гг. ХХ ст. - Вільня, 2000. - С. 85, 91-105; Слуцкі збройны чын 1920 г. у дакументах і ўспамінах / Ул.Ляхоўскі, Ул. Міхнюк, А. Гесь. - Мн., 2001. - С. 328.

[3] Беларускае слова. - 1920. - № 2; Новая дарога. - 1942. - 13 сьнежня. - № 34.

[4] Стужынская Н.І. Беларусь мяцежная…. - С. 85, 91-105; Яна ж. "Зялёны дуб" // Энцыклапедыя гісторыі Беларусі: У 6 т. Т. 3. - Мн., 1996. - С. 458.

[5] Симонова Т. М. «Прометеизм» во внешней политике Польши 1919-1924 гг. // Новая и новейшая история. - 2002. - № 4; Стужынская Н.І. Беларусь мяцежная… - С. 92.

[6] Krótki zarys zagadnienia białoruskiego. - Warszawa, 1928. - S. 103; Januszewska-Jurkiewicz J. Przyczynek do losów przywódców "Zielonego Dębu" w świetle sprawozdań Policji Politycznej w Wilnie z lat 1923-1926 // Białoruskie Zeszyty Historyczne. - 2001. - Nr. 15 - S. 222-223.

[7] Januszewska-Jurkiewicz J. Dz. cyt. - S. 224; "Беларускі дзень", 7.09.1927, № 25, с. 11; Głogowska H. Białorusini na Wybrzeżu Gdańskim. - Toruń, 2003. - S. 19, 38-39.

[8] Стужынская Н.І. Беларусь мяцежная…. - C. 85, 91-105; Красивая фантазия русского патриота и отвратительная действительность «братчиков» из организации «Братства Русской Правды» // Новая Россия (Вільня). - 1928. - 12 августа. Гл.: Будницкий О. Братство русской правды - последний литературный проект С.А. Сокол-Кречетова // Новое литературное обозрение. - 2003. - № 64; H.Głogowska. Op. cit. - S. 38-39.

[9] Кахановіч Міхаіл Сілуянавіч (1882-1934) - у 1919-1922 г. дырэктар Віленскай беларускай гімназіі, з 1922 г. - пасол польскага Сейма, з 1925 г. у БССР.

[10] Краскоўскі Іван Ігнатавіч (1880-1955) - дырэктар Дзвінскай беларускай гімназіі ў Латвіі. Летам 1925 г. пераехаў у Мінск.

[11] Адамовіч Язэп Аляксандравіч (1897-1937) - у 1924-1927 гг. старшыня СНК БССР.

[12] Чарвякоў Аляксандр Рыгоравіч (1892-1937) - з 1924 г. старшыня ЦВК БССР, ЦК і Бюро ЦК КП(б)Б.

[13] Ігнатоўскі Усевалад Макаравіч (1881-1931) - у 1925 г. наркам асветы БССР, член ЦВК і Прэзідыўма ЦВК БССР, член Бюро ЦК КП(б)Б.

[14] Калнін А.Я. - у 1925 г. старшыня ВСНГ БССР. З 1927 г. старшыня ЦКК КП(б)Б.

[15] Сегаль М.А. - савецкі партыйны дзеяч. Між іншым, на VIII Усебеларускім з'ездзе Саветаў у 1927 г. выступіў з дакладам аб Канстытуцыі БССР.

[16] Ашаровіч Ілья Перцавіч (1879-1938) - у 1925 г. рэдактар часопіса «Векер», пазней - «Октябрь». Загадчык аддзела агітацыі і прапаганды мінскага павятова-гарадскога і акружнога камісарыятаў і ЦК КП(б)Б.

[17] Ольскі-Кулікоўскі Ян Калікставіч (1898-1937) - з 1921 да 1923 старшыня НК і ДПУ БССР.

* Тут і далей дадатковых звестак не выяўлена.

[18] Мядзведзь Піліп Дзям'янавіч (1890-1937) - у 1924-1925 г.г. паўнамоцны прадстаўнік АДПУ на заходнія краіны. Старшыня ДПУ БССР.

[19] Муратава М.Ф. - сябра Бюро ЦК КП(б)Б.

[20] Глядзі дак. 3.

[21] Глядзі дак. 1.

[22] Улічваючы характар інфармацыі, ідэнтыфікаваць пералічаных асобаў вельмі цяжка. Магчыма, Лявіцкі - гэта Лявіцкі А.М. - пазней на 1937 г. другі сакратар ЦК КП(б)Б. Па Тарасевічу і Злоду - звестак не выяўлена.

[23] Галавач Фелікс (1886-1972) - у 1922-1927 гг. пасол у польскі Сейм, адзін са стваральнікаў Незалежнай сялянскай партыі.

[24] Рагуля Васіль Цімафеевіч (1879-1955) - у 1922-1927 беларускі пасол у польскі Сейм,. адзін з кіраўнікоў Беларускага сялянскага саюза.

[25] Сабалеўскі Юрый Аляксандравіч (1889-1957) - у 1925 г. у польскай турме за палітычную дзейнасць, са студзеня 1926 г. беларускі пасол у польскі Сейм.

[26] Кшымоўскі - афіцэр польскага II аддзела камандавання акругі ІІІ корпуса (DOK III).

[27] Адрасат невядомы.

** Слова неразборлівае.

[28] Грабоўскі Уладзіслаў - афіцэр аддзела выведкі польскага ІІ аддзела Генеральнага штаба.

[29] Якаўлеў М.І. - камандуючы казачымі часткамі. У 1920 г. інтэрнаваны ў Польшчы.

[30] Мікалай Мікалаевіч (1856-1929) - вялікі князь, дзядзька Мікалая ІІ, з сакавіка 1919 г. ў эміграцыі.

[31] Куцепаў Александр Паўлавіч (1862-1930) - гвардыі генерал ад інфантэрыі. Адзін з кіраўнікоў белаэмігранскага руху.

[32] «Новая Россия» - Орган рускай эміграцыі. Выдаваўся два разы на тыдзень. Вільня 1926-1928.

[33] Дэменітру Уладзімір Уладзіміравіч (?-1965) - юрыст, літаратар, заснавальнік друкарні ў Гданьску і выдавец з 1929 г. «Вестника русской колонии Данцига».

[34] Бурцаў Уладзімір Львовіч (1862-1942) - расійскі публіцыст, які ў свой час выкрыў правакатараў царскай ахранкі Е. Азэфа і Р. Маліноўскага. Пасля рэвалюцыі - у эміграцыі.

[35] Курляндскі Альберт - савецкі агент у Гданьску, з 1923 года кіраўнік Беларускага прэс-бюро.

[36] Лур'е Ісак (1890-пасля 1933) - беларуска-яўрэйскі дзеяч, прадстаўнік ураду БНР у Гданьску.

[37] Глядзі дак. 8.

[38] Булак-Балаховіч Станіслаў (1883-1940) - генерал-маёр, кіраўнік вайсковых фармаванняў пад беларускім сцягам у час савецка-польскай вайны 1920 г.

[39] Асоба брата В.Адамовіча малавядомая. Магчыма, гаворка ідзе пра Мікалая Адамовіча - служачага магістрату ў Гродне, пазней старшыню паланафільскага таварыства «Еднасць» і аднаго з кіраўнікоў Беларускай нацыянальнай радыкальнай партыі.

 
Top
[Home] [Library] [Maps] [Collections] [Memoirs] [Genealogy] [Ziemia lidzka] [Наша Cлова] [Лідскі летапісец]
Web-master: Leon
© Pawet 1999-2009
PaWetCMS® by NOX